Тепер стривожилась душа моя, - і що мені казати? Спаси мене, Отче, від години цієї? Але на те ж я і прийшов - на цю годину! Отче, прослав своє ім'я!
Здається що усе було добре
я прагнув
сповідався на краще
здавалося все ще чекало мене попереду
я мріяв про кохання
про місце у цьому місті
робити добро
а вийшло усе інакше
спочатку прийшла хвороба
я усе думав, що вона пройде
що все буде по старому
і лише десь тепер я зрозумів, що цього не буде
я хворий
я інвалід
і чекати щастя у цьому світі є неправильним
ніколи не увійде у моє життя якесь щастя
нічого ніколи не буде по старому
а тепер ще й захворіла мама
вона була так насправді єдиною опорою у моєму житті
вона оберігала мене від усього злого
я знав що завдяки їй я завжди буду накормлений, одягнений
а тепер коли їй погано
я розумію що нічого не можу зробити для неї
я нічого не досяг у житті
я навіть не можу потішити її своїм життям
вона усе життя жила заради мене
і ось
що я
хто я
я усе сподівався на щастя
мені здавалося, що я обов'язково отримаю його
мною захоплювалися
я бачив як на мене дивилися дівчата
що про мене говорили
і розумний і щирий, справжній
а я все чекав її
мені здавалося, що неодмінно має бути саме така як я
така ж гарна
цікава
розумна
а саме головне така ж сама самотня і прагнуча щастя
як і я
і мені часто здавалося що ось я знайшов її, вхопив
розпізнав серед різних усіх облич
але мені чогось завжди не везло
чому завжди саме “вона” не хтіла зі мною бути
так були поряд інші
але я ніколи не бачив в них того, чого чекав, шукав
так мене тягнуло до цих інших
все таки я чоловік
але я ніколи на це не погоджувався
я б певно ніколи не дозволив собі бути з тією, яку б я не любив
не знаю
я б ніколи не був би з іншою
а ту яку я люблю
я так і не можу знайти
останнім часом я зовсім у всьому розчарувався
я навіть вирішив що “її” не існує
я зустрів її
вона була настільки схожа на “неї”
що я дивився і не міг розгледіти різниці
і тепер я дивлюся в її очі і бачу “ту”
спочатку я боровся
я намагався її полюбити
мені здавалося що в цьому вихід
я визнав що “вона” примара
і вирішив позбутися “її”
але я так і не зміг
не зміг розділити їх
вона завжди мені нагадує “її”
і тепер дивлячись у твої очі
я бачу її
і нічого не можу з собою зробити
дозволь мені любити тебе
я знаю що ти мене не любиш
але ти
ти відкрила мені дорогу
показала мені яким може бути щастя
я сподівався на те
що мій розум, мої здібності будуть оцінені, добре використані
інакше для чого мені їх дали
але світ так і не признав мене
у світі неодмінно треба чогось досягти, щоб тебе почули
але навіть коли ти маєш усі титули, то все одно ти будеш говорити
і тебе будуть слухати
але чи будуть чути
ось у чому питання
в світі ніхто не хоче слухати іншого
усі хочуть лише щоб їх чули
знайти таку людину, яка б тебе чула
це певно і є справжнє щастя
я усе пробував себе
намагався знайти місце у цьому світі
але дарма
я зрозумів що є лише два варіанти
робити так як говорить і чого бажає світ
і позбутися, втратити себе
чи зберегти себе
але бути відкинутим світом
я усе вагався
схилявся то в одну
то в іншу сторону
але так і не знайшов себе
але життя складалося саме таким чином
що я не міг ніде влізти
світ наче постійно відкидав мене
наче вважав мене чужим елементом
так я і не став кимось
що безперечно дало мені змогу стати, бути собою
і ось тепер я маю волю
волю ціною якої є самотність
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : К Богу - как к Отцу. - Тамара Локшина Мой отец никогда не держал меня на руках, мне не знакома отцовская любовь и ласка, безразличие и укоры были моими постоянными спутниками детства. Для него я всегда была ребенком второго сорта, только потому, что родилась девчонкой (к моим братьям он относился совершенно по-другому). Эту неприязнь я чувствовала всем своим существом. Когда я вышла замуж, он иногда навещал нас и то-ли из чувства вины, то-ли еще по какой-то причине приносил конфеты... мне хотелось прижаться к нему, ведь он был моим отцом, но где-то внутри я отмечала для себя, что по прежнему боюсь его. Во мне был невосполнимый вакуум желания близких взаимоотношений но между нами по прежнему стояла какая-то непреодолимая стена. Я верю, что Бог расплавит его сердце, ведь он страдает от этого не меньше чем я, может быть даже не понимая этого.
Я безмерно благодарна Богу за то, что Он стал моим Отцом и восполнил во мне эту утрату.
Поэзия : На российских кладбищах - Людмила Солма Это очень старое мое стихосозерцательное размышление и вспомнила я о нем лишь потому, что прочла сегодня следующие слова петербуржца Александра Григорьевича Ракова:
"Суть несчастья — в нищете не только материальной, но и духовной. Для нас, не умеющих распорядиться наследием отцов и сокровищами великой культуры, эта нищета грозит одичанием..."
